Що несе «Мінвєтєр»?…
Більш ніж півтора роки у Мінветеранів йшла розробка «Стратегії формування системи переходу від військової служби до цивільного життя». Аби прискорити процес 22 серпня 2024 року Президент видав Указ, яким постановив Кабміну невідкладно затвердити стратегію та план заходів із її реалізації. І ось, нарешті, 31 грудня 2024 року Уряд офіційно завершив роботу.
Що ж ми отримали у підсумку?
Як на мене, це один з найбільш слабких документів державної ветеранської політики останніх часів і приклад того, як не слід робити державні справи.
Першою суттєвою вадою цього документу є недостатнє розуміння того, що таке «перехід до цивільного життя». Спробую пояснити на основі досвіду США максимально загальнозрозумілою мовою…
Насамперед, слід зазначити що в країнах, до стандартів яких ми офіційно прагнемо, перехід розпочинається не тоді, коли військовий отримує на руки наказ про своє звільнення. Перехід починається тоді, коли діючий військовий замислюється – залишатися йому на службі чи звільнятися? Саме на цьому етапі людина зважує усі «за і проти», розглядає можливі перспективи і шляхи, дізнається про те, як склалась доля тих, хто звільнився раніше, аналізує труднощі і можливості, які можуть виникнути попереду.
Окресливши собі подальший життєвий план, військовослужбовець також оцінює наявні ресурси для його реалізації: освітні, грошові, житлово-побутові, соціальні, ресурси власного здоров’я і т.д. У тому що не вистачає, надати сприяння може держава. Розібратися у цих питаннях та оформити запити про допомогу, зазвичай, допомагають штатні спеціалісти із переходу в військових підрозділах.
Також в США військовий, який подав рапорт про звільнення, має певний перехідний період, коли він ще виконує своє свої службові обов’язки, але вже займається підготовкою до цивільного життя – приводить до ладу власні документи, вирішує побутові і сімейні проблеми, консультується, займається майбутнім переїздом, облаштуванням, пошуком роботи тощо. Існує стабільний консенсус щодо важливості цього перехідного періоду і щодо того, що він має бути достатнім.
Тобто процес переходу від початку орієнтований на свідомого суб’єкта, якому належить право ініціативи (а не якого ставлять перед фактом звільнення) і вільного вибору. Урядова ж стратегія, навпаки, починається факту із звільнення та необхідності долучатися до вже існуючого набору послуг системи мінветеранів.
Викинути людину за паркан, як в нас часто буває, а потім нехай вона сама шукає собі місце у «стратегії з красивою назвою» – це зовсім інше і це точно не про «перехід до цивільного життя» у нормальному розумінні цього терміну. Це хибна філософія, якої слід позбавлятися, а не культивувати її надалі.
Другим суттєвим недоліком цього документу є те, що в ньому не враховано деякі принципово важливі обставини.
По-перше, основною аудиторією Стратегії переходу є діючі військові, а не (вже) ветерани. Насамперед, це дві категорії військових: ті хто тільки долучається до війська і цікавиться «мотиваційним пакетом»; а також ті, хто приймає рішення про завершення військової кар’єри і хоче досягти успіху у цивільному житті.
По-друге, перехід – це система заходів, яка має діяти у штатному режимі. Тобто це системний інструментарій державної політики, поза військовим станом і масовою мобілізацію. В нас же ми маємо ситуацію навпаки: збройна агресія, війна на власній території, бусифікація, багатомільйонна аудиторія Захисників. Для сотень тисяч воїнів, які тільки й чекають можливості демобілізуватися і для кількох мільйонів ветеранів у майбутньому – треба винайти щось принципово інакше, бо із наявним масштабом проблем існуюча система, навіть загорнута у папірець нової Стратегії, не впорається.
По-третє, судячи з усього, представників Міноборони до роботи над цим текстом взагалі ніхто не залучав. Хоча МО, як мінімум, мало б відігравати не останню роль у формуванні і реалізації подібних документів. Якими б красивими не були написані слова, важливу частину роботи мусять виконувати армійські кадровики і патронатні служби підрозділів, до яких Мінвет немає жодного відношення. Я вже не кажу про те, що будь-яка стратегія щодо Захисників має корелювати щонайменше із реформами в армійському управлінні та планами щодо чисельного складу ЗСУ, що є виключною парафією МО.
Нічого з цього не було враховано ані Мінветом, ані Урядом.
Третім недоліком аналізованого документу є відсутність відповідей на ключові питання: Куди здійснюється перехід? З чим на руках людина кудись йде?
Насамперед, в тексті слід було б зазначити, що Захисники Батьківщини мають унікальні можливості і прерогативи для того щоб реалізуватися після військової служби у цивільному бізнесі, політиці, на держслужбі, на ринку праці, у громадській діяльності, мілітарній діяльності приватних компаній тощо. Логічно було б перелічити всі ті можливості, які за кожним із цих напрямів створено спеціально для них. Але нашій державі поки особливо нема що тут сказати… Мабуть тому і не написали.
Також держава мала б окреслити ресурси, які надаються людині для здійснення успішного переходу до цивільного життя. Окрім вихідних соціальних пакетів, в США це різноманітні програми із страхування, пенсійного, медико-реабілітаційного забезпечення, програми із забезпечення тимчасовим або постійним житлом, освітні і професійні програми, пільги і підтримка для підприємницької діяльності, юридичні консультації та допомога фахівців за напрямками подальшої самореалізації т.і. Навіть догляд за малими дітьми, бляха-муха, поки їхні батьки навчаються цивільним спеціальностям! Причому у жінок-захисниць ці програми абсолютно свої, розроблені із урахуванням їхньої гендерної, вікової, соціальної і т.д. специфіки.
Ніяких страховок, підйомних грошей, пільгових умов ведення бізнесу, допомоги для отримання житла тощо в тексті цієї стратегії та у плані її виконання не передбачено навіть теоретично. А якщо їх немає в Стратегії, яка є рамковим документом політики як такої, то звідки вони з’являться у поточних рішеннях Уряду?! Отож і воно…
В цілому, вкрай важливий Указ Президента було виконано, як то кажуть, «на від#бись».
Загальне враження, що мета цієї стратегії – поставити «галочку» перед Офісом Президента, не наобіцяти і не зробити нічого нового та максимально повісити її виконання на шию бізнесу і громадам. Звісно, залишивши за Мінветом найулюбленіше – ведення реєстрів, розподіл бюджетів та оцінку результатів.
