Постановка питань про те, чи сумісними є демократія і війна, чи мають воювати лише прості люди, чи варто вважати людське життя найвищою цінністю тощо, остаточно відкрила те, що давно лежало на поверхні, але лишалося непомітним.
На сьогодні ми маємо два принципово різних уявлення про те, що таке Україна і чим є громадянин в нашій Державі.
Одна світоглядна позиція – псевдо-державницька. Вона ґрунтується на пріоритеті т.зв. «державних інтересів», носіями і тлумачами яких є представники т.зв. «держеліти». Як показує практика, створювати нічого нового вони не вміють, лише залюбки перерозподіляють те, що здобуте іншими. Все, що ними ініціюється, робиться за рахунок простих людей або через додаткове вигортання спорожнілих кишень, або шляхом позбавлення базових прав і свобод. Це типова «держава для можновладців» у якій немає місця свободі, гідності, прозорості, ефективності, громадянським правам, справедливості і солідарності.
Захотілося побудувати нові енергоблоки АЕС – гроші взяли у людей, яким тупо підняли тарифи. Треба додаткові надходження до бюджету – підвищили податки. Вирішили збільшити прибутки державних монополій під час війни – встановили нові розцінки. Треба більше «багнетів» на фронт – ось вам «бусифікація», а знадобиться ще – знизять мобілізаційний вік, скасують бронювання для бізнесу, розпочнуть призов жінок і т.п. Навіть кремлівські божевільні виявилися креативнішими і розумнішими за наших псевдо-державників та винайшли десятки способів знайти гроші і технології для ведення війни під санкціями, в той час як в Україні не спромоглися навіть із толком розпорядитися безпрецедентною міжнародною допомогою та конфіскованими активами росіян (хтось може чітко сказати на що вже витрачено і планується витратити ці гроші?).
Носіїв псевдо-державницького світогляду завжди вистачало, але із початком війни стало значно більше. До них додався ще й окремий клас «бенефіциарів війни»: керівництво і клерки системи мобілізації населення, військові чини сфери постачання і забезпечення армії, ментально совковий генералітет і окремі командири військових підрозділів із феодальними порядками, надійно заброньовані контролери і правоохоронці, розжирілий і строкатий «бізнес навколо бюджету», губернатори зі своїми місцевими вертикалями, менеджмент держрегуляторів і держмонополій тощо. Верхівкою цієї політичної корпорації є Кабмін у повному складі і 99,9% нинішньої Верховної Ради.
На публіку вони вдають з себе завзятих державників, але по суті в «державництві» їх приваблює лише кілька утилітарних речей: розподіл коштів поза ринковими механізмами; нарощування державних видатків (особливо тих, які засекречені в умовах військового стану); безконтрольність з боку громадянськості і відсутність опозиції; неможливість ротацій за результатами виборів і т.п. Це те, що нам намагалися насадити росіяни у 2005, 2013, 2022 р.р., принагідно привівши до влади власних посіпак та колаборантів.
Протилежною цьому є друга світоглядна позиція – республіканська. Це “Держава вільних і гідних громадян”, де пріоритетом є людина, її права і свободи, вільний вибір свого сьогодення і майбутнього. Це те, за що гинули Герої Небесної Сотні, за що йшли воювати добровольці у 2014 і 2022 роках та за що вже три роки б’ються найкращі сини і доньки України. Це те, чого в нас ще ніколи толком не було і що існує лише як мрія і мета.
Чи можна на основі республіканських цінностей виграти війну?
Дійсно, війна вільних людей – це дуже дорога і складна справа. Воювати кріпаками значно простіше і дешевше, але це буде «війна без перемоги». За власні принципи, треба бути готовими платити. І ті хто їх мають, це розуміють.
В нас немає іншого шляху ніж воювати як вільні люди, тобто через мотивацію, взаємну відповідальність, підвищення громадянської свідомості, турботу про добробут захисників, а також скорочення видатків на утримання тилової псевдодержавної «еліти».
Нам давно вже пора скоротити зайвий чиновницький апарат, ввести мораторій на витрати із утримання органів влади, заморозити зарплати керівникам держкомпаній, правоохоронцям, контролерам, суддям і народним обранцям. Щонайменше, доки не скінчиться війна.
Нам треба продовжувати реформування і очищення ЗСУ від совку, дуроломів і дармоїдів. Таких до чорта на рівні полків, батальйонів і бригад, а що твориться на оперативному рівні та в центральному апараті МО, складно навіть уявити.
Державна ветеранська політика має мотивувати до військової служби, а не бути джерелом постійних нарікань і розчарувань серед захисників.
В нас немає іншого вибору ніж додатково підвищувати фінансове забезпечення воїнів “на нулі” і особливо піхотинців, як базового і найбільш дефіцитного роду військ. Під час війни це максимально вигідні для держави вкладення. За достойні гроші воювати підуть навіть ті, хто вже чкурнув за Тису.
Нам треба прийняти принципове державницьке рішення і зробити професію військового більш високооплачуваною та соціально захищеною, ніж нинішні правоохоронці. Не на час війни, а назавжди!
Вкрай необхідно вже щось робити із військово-патріотичним вихованням нашої молоді. Ресурси фанатських навколофутбольних рухів, українського «Пласту» і молодіжних гуртків націоналістичних партій вже вичерпано, але держава досі не створила жодної альтернативи цим школам справжніх патріотів!
Настав час запровадити офіційну Українську Державну Ідеологію, як інституцію, навчальну дисципліну і загальну норму у кадровій роботі. Вчителі, викладачі, правоохоронці, військові, судді, держслужбовці, дипломати – мають бути ідейно підготовленими та достатньо обізнаними щодо базових питань національної історії, культури, мистецтва, віри, географії, політичних ідей тощо. Люди які представляють державу не мають «бекати-мекати» щодо фундаментальних питань державності!
І на завершення… Треба рішуче зупинити знекровлення українських домогосподарств через нескінчені фінансові каральні акції «Гетьманцева і Ко». Люди залишилися в Україні, щоб жити і працювати, а не для того, щоб страждати і жебракувати! Якщо бюджету не вистачає грошей, то боріться із корупцією і марнотратством або, принаймні, половину «елітних» зарплат і пенсій нараховуйте облігаціями державної позики!
Не держслужбовці, не депутати та навіть не армія мають стати стратегічним пріоритетом фінансової підтримки з боку держави, бізнесу і громад на найближчі десятиріччя. З огляду на наявну демографічну катастрофу, це мають бути українські сім’ї з дітьми та багатодітні родини.
Сьогодні держава витрачає на одну українську дитину в п’ятеро менше, ніж її батьки, а має бути вдесятеро більше!
Насправді, життя саме розставляє все по своїх місцях. Поки «ряжені державники» несамовито топлять за посилення Держави, але не готові за неї ані воювати, ані вмирати – це роблять, ті хто цінують Свободу, Гідність, Людяність, Демократію…
Лише така Україна має майбутнє!
