За «Царя і Отєчєство»? Так це вже давно не працює, бо «правлячий клас» зганьбив себе боягузтвом, корупцією та споживацьким ставленням до власного народу. Нинішня держава сприймається більшістю її громадян взагалі як ворожий до суспільства «закритий клуб чиновників і мільйонерів».
За українську землю і природні багатства? Вони також вже давно не належать суспільству і є власністю багатіїв та іноземців.
За гроші? Всі ж добре розуміють, що нинішній відносно високий рівень зарплат військових, одразу після завершення війни буде швидко «адаптовано до економічних реалій».
За добробут для власних дружин і дітей? Навряд, бо половина нинішніх військових взагалі не мають свого власного кута.
Чи може за пільги і високий суспільний статус? Але всі добре пам’ятають, як ще донедавна хлопців з посвідченнями УБД виштовхували з маршруток власні ж недолугі співвітчизники.
Тоді за що?
В кожного, хто добровільно йде до війська, є власні відповіді на це запитання. Дехто не може їх навіть сформулювати, бо шляхетність, патріотизм, самоповага до себе, як до людини і громадянина, є властивостями козацької крові і виховання, а не освіти.
Добре що такі Люди є! Будуть вони – буде і Україна!
Проте це зовсім не знімає з Держави її обов’язку щодо мотивації воїнів, ветеранів, дружин, дітей, батьків наших Захисників, волонтерів тощо. Бажано також, щоб ця мотивація єднала суспільство в цілому і була зрозумілою також для звичайного донатера-обивателя, підприємця-платника податків, просто громадянина, який нікуди не втік зі своєї країни, а також для тих, хто виїхав через війну, але волів би згодом повернутися додому.
На жаль, всім цим окремим категоріям людей, а також Україні і українцям загалом, рідна Держава по суті й досі нічого не спромоглася запропонувати окрім мобілізації, підвищення податків і тарифів, проблем із консульськими послугами та закликів до економії електроенергії.
Що у нашому майбутньому буде такого, чого не було ніколи раніше?
Якою буде повоєнна Україна і життя кожного в ній?
Як на мене, Українська Держава має активно працювати над кількома принциповими мотиваційними речами:
По-перше, досить ховати голову в пісок! Треба відверто визнати, що ми живемо у вкрай неефективній Державі, яку від поневолення та знищення врятували звичайні громадяни, а не еліти, держінституції та антикризове держуправління! Така Держава своє вже віджила. Після війни має бути переукладено суспільний договір, переписано Конституцію та перезасновано саму Державу. Це буде дуже потужний мотиватор для стійкості, єдності і перемоги!
По-друге, війна породила нове суспільство! З одного боку в ньому існує запит на нові державницькі еліти з середовища справжніх Захисників. А з іншого, в цьому суспільстві з’явився новий рушій розвитку – ті, хто усвідомив цінність Незалежності та Свободи і хто точно не бажає повертатися у минуле. Перші готові все змінити, а другі – їх підтримувати та усіляко сприяти. Тож людям, які прагнуть змін, треба запропонувати максимальні свободи і можливості для самореалізації у новій Державі.
По-третє, в нас є кількамільйонна армія пасіонаріїв з числа ветеранів. Це свідомі, молоді, активні, радикально налаштовані патріоти, які можуть драйвити розвиток України впродовж десятирічь. Аби розкрити їх потенціал, треба негайно зайнятися реформою ветеранської політики за американським зразком.
Чому саме американським? Тому що саме США вдалося створити таку систему, де після служби у війську свідомі громадяни транслюють свої навички в такі сфери як праця, підприємництво, сім’я, допомога іншим, громадська активність, держуправління, публічна політика тощо. Це система яка сама мотивує людей на подальший життєвий успіх і допомагає їм в цьому. Це вже не кажучи про те, що всебічна повага, статус Ветерана-Героя та надійне забезпечення допомогою впродовж всього життя – базова мотивація для будь-якого воїна!
Звісно, потужним мотивуючим чинником є участь у війні представників політичних еліт. Але ж у нас досі майже немає справжньої еліти і це доконаний факт. Серед 450 нардепів знайшлося лише три особи, які з перших днів війни долучилися до захисту Батьківщини: справжній бойовий генерал Михайло Забродський, Людмила Буймістер, яка єдина з жінок оформилась в ЗСУ та Роман «Гром» Костенко, який допомагає своїм хлопцям на передовій. Проте більше десятка діючих нардепів повтікали за кордон та взагалі позрікалися своїх мандатів, а ще кілька десятків чекають для цього слушної нагоди. І це, насправді, сором.
Не меншим соромом є те, що такі персонажі як лейтенант і майже готовий командир роти Іван Баканов, після гучного звільнення з роботи побіг не на ВЛК, а за адвокатською ліцензією. Адвокатів типу нам зараз найбільше не вистачає…
Якщо правлячий клас не спроможний захищати свою країну, значить справжні воїни мають стати новою елітою! Іншої альтернативи нема. А раз так, то ніяких «героїв тилу» більше не може бути серед очільників міноборони, міністрів-силовиків, працівників правоохоронних органів, губернаторів, голів РДА, членів парламентських оборонно-правоохоронних комітетів тощо. Буде цілком справедливо, якщо служба в армії стане найкоротшим шляхом до державних посад. Ці прерогативи Захисників треба чітко закріпити на рівні нормативно-правових актів та політичних традицій.
